УТА́ЮВАТИ (ВТА́ЮВАТИ)

УТА́ЮВАТИ (ВТА́ЮВАТИ), юю, юєш, недок., УТАЇ́ТИ (ВТАЇ́ТИ), аю́, аї́ш, док., перех. Зберігати в таємниці, приховувати від інших. [Конон:] В наших товариських умовах сказано ясно:.. нічого не втаювати, щирість і одвертість — наш принцип! (Кроп., III, 1959, 262); Щорс кашлем заходивсь різким І зупинився серед хати; Не міг він більше утаїть Свого важкого нездоров’я… (Шер., Дорога.., 1957, 126); — Я йому [судді] все розкажу, усе повідаю, мій батечку рідний, нічого не утаю (Кучер, Прощай.., 1957, 434); // Таємно привласнювати. Сердюки теж встряли в розмову, намагаючись околицею вивідати в земляка, чи є змога чабанам утаювати від прикажчиків ягнят або готові смушки (Гончар, Таврія, 1952, 232). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 505.